Цьогоріч минає 30 років із дня виведення радянських військ з Афганістану. Збройний конфлікт, що тривав майже десятиліття, забрав життя понад 14 тисяч радянських військовослужбовців. За наказом військового керівництва СРСР виконувати інтернаціональний обов’язок у далекій чужій країні доводилося переважно простим сільським хлопчакам.
18-річних юнаків забирали з мирного життя в пекло війни, у якому багато з них загинули. Однак були і щасливчики, яким поталанило вижити. Один із них – волинянин Григорій Павлович, голова Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, пише газета Волинські Новини від 14 лютого.
«ЗА ТЕ, ЩО ВИЖИВ, ДЯКУЮ МАМІ Й БОГОВІ»
«Мені одному з рідного села Лемешів на Горохівщині випало воювати в Афганістані, – каже ветеран-афганець. – Напевне, мама щиро молилася за мене, бо я повернувся живим, хоча й інвалідом другої групи. За півроку до демобілізації отримав важку контузію після гранатометного обстрілу у Файзабаді».
Григорія призвали на службу в квітні 1984 року. У військкоматі натякнули, мовляв, повезуть хлопців далеко. Але 18-річний новобранець не зізнавався батькам, куди потрапив. Писав, що служить на кордоні з Монголією. І лише через неповний рік, коли мамі надіслали подяку за гарне виховання сина, таємне стало явним.
«Листівку мама отримала напередодні 8 березня. Каже, коли взяла в руки конверт і прочитала зворотну адресу, в голові крутилися різні думки. Але відкрила – не похоронка. Почала просити Бога, щоб мене врятував. Не раз мама казала, що в селі гуляють весілля, а вона зачиниться в хаті й плаче. Їй було не до того, – розповідає Григорій Павлович. – Лише коли я переступив рідний поріг, мамине серце відтануло. Мене виряджали чорнявим, а зустріли посивілим».
Тоді син привіз мамі в подарунок яскраву хустку і обмовився, що ніколи не поїде в ту далеку країну. Однак обіцянку довелося порушити заради іншої мами. Антоніна Білокурова з Любешівського району 30 років чекала з Афганістану свого сина Ігоря, який зник безвісти. Щоб з’ясувати, чи справді волинянин потрапив у полон і вижив, Григорій Павлович минулого літа літав у Афганістан. Перед важливою поїздкою відростив бороду. Саме цей факт насторожив 85-річну матір Григорія. «Я побився об заклад, от і мушу не голитися», – заспокоював найріднішу людину. Про візит зізнався лише після повернення. Цього разу подарував мамі східні солодощі. Однак вони їй були чомусь гіркими…
«Я поважаю старших, особливо матерів, які втратили дітей у збройних протистояннях. Саме тому вважав справою честі довести цю справу до кінця. Адже мама, хоч і поставила пам’ятник 25-річному Ігорю, вірила, що він живий», – каже Григорій Павлович.
СЛІДИ ВОЛИНСЬКОГО БРАНЦЯ ЗАГУБИЛИСЯ
В Афганістан ветеран літав у липні. У цьому допоміг генерал Дашти Ісмаель, військовий радник комітету оборони сенату Ісламської республіки Афганістан. Поїздку профінансував голова Волинської облради Ігор Палиця.
Григорій Павлович пригадує: щойно приземлився в Кабулі, пригадав 4 серпня 1984 року, коли юнаком ступив на чужу землю.
«У Кабулі було 40 градусів тепла, а в місті Мазарі-Шариф – плюс 52 в тіні. Перед очима пробігли кадри з фільму «9 рота». Спека така, ніби туман стоїть. Переговори довелося вести з людиною, яка фактично керує бандою. Він аж рота роззявив, коли перекладач повідомив, що я воював тут два роки. Хоча опанував себе і потім сказав, що поважає радянських шураві. Бо вони були порядними воїнами, шкодували жінок, старих і дітей. Будували школи, давали населенню гас», – каже Григорій Павлович.
Волинянин констатує, що в Афганістані фактично нічого не змінилося. Хіба на вулицях можна побачити більше дорогих машин. У кишлаках люди бідують: допікає спека, треба важко працювати, бракує води. Але найстрашніше, що триває війна. Через день відбуваються теракти, підривають АЗС, убивають цілі родини. Консульства України в Кабулі нема, а російське – є. І його ніхто не чіпає.
«Ми сподівалися, що привеземо матері сина. Однак він виявися не тим, за кого себе видавав. Хоча мені здається, що слід Білокурова там є. Навіть у Києві дехто каже: Луцька область. А в кишлаку за тисячі кілометрів ми почули слово «Волинь». У цій ситуації більше запитань, ніж відповідей. Якби ДНК-експертиза підтвердила, що це Білокуров, Ігор Палиця був готовий викупити бранця й залагодити ситуацію з документами».
ЖОДНІ ВИПЛАТИ НЕ ЗАМІНЯТЬ МАТЕРЯМ СИНІВ
«Невже батьки не могли тебе відкупити від служби в Афганістані?» – це питання Григорій Павлович чув не раз. Каже, могли, але він був упертий і вирішив служити.
«У 80-ті роки минулого століття на карті світу була велика сильна держава – СРСР. Громадяни поважали її закони й устрій. Якщо в сім’ї ріс юнак, його обов’язком було служити в армії. Не піти до війська вважалося ганьбою, – пригадує ветеран. – Інша річ, що найбільше призовників в Афганістан потрапляло з України. Хоча в СРСР було 15 республік, за 10 років призвали 160 тисяч наших земляків, – констатує Григорій Павлович. – Це були переважно діти робітників і селян. Жодного сина чиновника ми там не бачили».
Тому він досі болісно реагує на слова посадовців: «Я вас туди не посилав!». Ніби тоді вчорашні школярі, більшість із яких не були далі обласного центру, шикувалися в чергу, аби потрапити у чужу державу на війну.
«Там звикали до трупів, інвалідів без рук і без ніг. У мирному житті таке бачили хіба в кіно. Хлопці реагували по-різному, хтось витримував, дехто – ні. Це була жорстока школа, яка загартовувала, ламала психіку», – каже ветеран.
Повернувшись додому, не всі афганці могли реалізувати себе в мирному житті. Вони важко призвичаювалися. Хтось спився, хтось пішов у рекет. Хто відчував підтримку, продовжував навчання. Тоді не було реабілітаційних центрів, каже Григорій Павлович. Вилити душу можна було хіба вдома на кухні з друзями. Хлопці розуміли, що по-справжньому їх чекали і сприймали тільки вдома. Тому через 30 років ветеранам особливо болісно усвідомлювати, що сьогодні повторюється ситуація на хлопцях з АТО. Добровольці гинуть на сході. А мамі жодні виплати не замінять сина.
«Має бути увага держави. Батьки віддали дітей для захисту кордонів України. А тих, хто повернувся, хочуть затягнути як не у політичні інтриги, то в силові варіанти. Нерідко можна почути, що атовці побили атовця. Це – біда. Фінансовий бік переважає моральний», – констатує співрозмовник.
АФГАНЦІ – НАЙНАДІЙНІШІ ВОЛОНТЕРИ
Той, хто пережив війну і втрату побратимів, не може залишатися байдужим до подій, що нині відбуваються на сході. Саме афганці у числі перших піднялися на захист держави в 2014 році. Хтось пішов воювати, а кому не дозволяє здоров’я, став волонтером.
«Я збився з рахунку, скільки разів наші хлопці возили на передову гуманітарну допомогу, – каже Григорій Павлович. – Адже 51-шу ОМБр відправили в АТО без бронежилетів, на старій розкомплектованій техніці. Це – результат розбазарювання армії з 1991 року. Чому так сталося? Бо СБУ й Міноборони у нас керували росіяни. У мене створилося враження, що якби Україною ще п’ять років покерував Янукович, від армії не залишилося б нічого. Він продав би державу з потрухами і зробив би її колонією Росії.
Відразу після втрат під Волновахою афганці передали воякам 51-ї ОМБр 70 бронежилетів, привезених з Афганістану. Постійно возять теплий одяг, продукти, військову амуніцію. Бійці переконалися, що афганці – найнадійніші волонтери.
Прикро, що від держави воїни-інтернаціоналісти не отримують належної підтримки. Торік афганці зважилися на крайнощі – поїхали відстоювати свої інтереси під Верховну Раду. Однак замість розмови з представниками уряду вийшла сутичка. Поліція спровокувала бійку і проти протестувальників застосували газ. Ветерани сподівалися, що до них вийде хоч один депутат, який був комбатом чи воював в АТО. Не побоялася розмови віч-на-віч лише Ірина Геращенко. Однак її обіцянки виявилися порожніми словами. Ситуація не змінилася.
«Влада боїться людей, які можуть висловити свою думку. Від громадян прикривається поліцією. Ми казали хлопцям у формі: на кого ви піднімаєте руку? На своїх батьків? Серед вас 90% – учасники бойових дій. Завтра ситуація повернеться і ви будете стояти по цей бік барикад, – пригадує Григорій Павлович. – Шкода, що владці не розуміють простої істини: якщо держава не годує свою армію, доведеться годувати чужу».
Ветеран-афганець каже: весь світ розуміє, що Путін хоче повернути Україну під свій вплив. І заради досягнення цієї мети готовий на все. Тоді захищати Україну доведеться нам, бо ніхто не заступиться.
«МОЄ ПРОДОВЖЕННЯ – У ДІТЯХ І ВНУКАХ»
Обласна організація Української Спілки ветеранів Афганістану планує на високому рівні відзначити 30-ту річницю виведення військ з Афганістану. Адже на Волині – одна з найсильніших організацій в Україні. Хоча з кожним роком усе більше афганців відходить у засвіти. Торік померли 54 ветерани. Наймолодшому учаснику бойових дій виповнилося 50. У всіх афганців назавжди підірване і фізичне, і моральне здоров’я. Ця війна забрала 70 волинян, троє зникли безвісти.
«Із бойовими побратимами з Росії принципово не спілкуюся з 2013 року, – каже Григорій Павлович. – Як можна контактувати з людьми, які нас убивають? Хоча і кричать, що вони наші брати. Як тоді вони можуть брати в полон українців і знущатися з них?»
Від негативних думок Григорій Павлович відволікається на риболовлі й полюванні. А ще дуже любить збирати гриби. На тихе полювання часто вирушають усією дружною родиною. Найближчі люди завжди розуміють і підтримують. Тішиться, що підростає внук. Адже не всім побратимам Бог дав таке щастя.
Оксана КУЦИК
