Про подвиги лицарів та героїв написали чимало книг та відзняли сотні тисяч фільмів. Сила кохання здатна окрилити будь-якого брутала, розтопити серце орлу та перетворити в ніжного котика того, хто вважає себе найсерйознішим у світі.
У День святого Валентина Конкурент запитав про кохання у трьох чоловіків різного віку та побачив, яким буває кохання і на які кроки готові піти чоловіки заради того, щоб зробити два люблячих серця щасливими.
Олександр Савченко (голова Волинської обласної адміністрації):
Я – людина справи. Протягом свого життя я завжди повністю віддавався роботі. Лише зрідка зустрічі, яких бажає душа, можуть відволікти мене від справ. Це не поїздки закордон, це не відпочинок, а спілкування з цікавими людьми. А загалом, я фактично цілодобово на роботі. Працюючи в міліції, я 8 років працював в ОБХСС (в СРСР — відділ боротьби з розкрадання соціалістичної власності, а нині – Управління захисту економіки, – авт.) Це була робота цікава, як для молодого початківця. Ми боролися з крадіжками, службовими проступками. А коли перейшов працювати в міліцію громадської безпеки, то займався здебільшого мітингами, акціями протесту, демонстраціями або культурними заходами. В суботу чи неділю це міг бути футбол або концерт, бо міська влада Києва на той час вважала, що чим більше «хліба і видовищ», тим краще для народу. І люди з радістю відвідували ці заходи в очікуванні нічних феєрверків. Поки забезпечиш, щоб всі люди добралися до дому, поки проконтролюєш чи на виїздах з місця скупчення немає бійок…. Тобто, я ніколи не бував вдома. Ні тоді, коли був холостяком, ні коли став сімейним. Я приїжджав до дому лише ночувати, але й тоді мене могли ще два-три рази за ніч викликати.
Проте, був й світлий період в моєму житті, коли я близько року працював в міграційній службі. Туди я потрапив за станом здоров`я, лікував коліна, бо робота на мітингах була нелегкою: і в мороз, і при високих температурах постійно на ногах, травми давали про себе знати.
А у міграційній службі працювала головним фахівцем моя майбутня дружина Ірина. Це був 1994 рік. А вже у 1995-му мене знову повернули в міліцію громадської безпеки, вже на вищу посаду, і я далі займався «улюбленою» справою ще не знаючи, що в міграційній службі працює жінка, з якою проживу життя. А в 1995 році я зустрів цю красиву дівчину посеред міста, і у мене, на диво, були вільних півгодини. Я запросив її на каву, ми поговорили. Тоді я відчув, що всередині щось тремтить. Потім знову ми не бачилися місяць-два, а тоді випадково зустрілися. Поговорили, ніби цікаво. Знову ж те відчуття тремтіння. А потім я захворів, застудився на черговому мітингу. Ірина приїхала в госпіталь мене відвідати і відтоді зав`язалися стосунки.
А вже влітку 1996 року я запропонував їй одружитися й вона погодилася. Зізнаюся, тоді я скористався службовим становищем й мої підлеглі домовилися з РАЦСом, щоб нас розписали того ж дня, без місяців очікування. Ми не обговорювали як це має відбуватися, не планували. Я заїхав за нею роботу, попросив, щоб взяла паспорт з собою. Ми кохали один одного і одружилися в мою обідню перерву. Єдине, коли у майбутньої дружини запитали, яке вона хоче прізвище, я боявся почути, що вона захоче залишитися зі своїм. Але Ірина відповіла «Савченко». Я посадив її в машину, завіз на роботу і сам поїхав працювати – от і вся романтика. А вже з часом, я взяв декількох своїх найближчих друзів і в якусь вільну неділю поїхав до батьків Ірини. Ми до обіду попили чаю. А потім ще в якусь суботу випили шампанського – от і все весілля.
Тоді знову робота. На концерти дружина зі мною не ходила, на акції протесту теж не ходила. Медового не те що місяця, навіть вікенду, не було. Через роботу я був практично невиїзний. Відпустка у мене могла бути лише в липні-серпні, коли Президент та Парламент могли бути на канікулах.
А що стосується святкування Дня закоханих – у нас такої традиції не було. Вважаю, що кохання потрібно демонструвати системно та регулярно. Та й для подарунку приводів я ніколи не шукав. Захотів – купив квіти чи парфуми й здивував Ірину.
Тарас Яковлев (голова Луцької районної державної адміністрації):
Дуже добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Мене познайомив мій друг з моєю дружиною Настею. І це, певно, було кохання з першого погляду. Не знаю точно, чи кохання, але я, певно, теж із першого погляду сподобався своїй дружині. Але планів на серйозні відносини ще в мене не було, я думаю, що й в неї не було, але все якось саме собою сталося. Ще кілька випадкових зустрічей і через місяці два у нас вже були справжні відносини.
Мені було абсолютно комфортно, моя на той час майбутня дружина мене абсотно влаштовувала. Я розумів, що це на все життя, якщо , не дай Боже, нічого не станеться. Але для мене одруження було важким кроком і десь біля двох років жили цивільним шлюбом. Чого не скажеш про мою дружину. Вона була молодою дівчиною, дуже хотіла заміж з фатою і весіллям. А для мене це був бар’єр і я ніяк не міг його переступити. І через 2 роки вже прийняли рішення що, якщо ми будемо одружуватися, то я поставив умову, що це має бути тихо, буденно і швидко. Тепер розумію, що певно я був неправий. Мені було комфортно, але по відношенню до неї, я був неправий. Тобто зараз я розумію, що тоді цим я її навіть можливо образив. Але, Слава Богу, вона в мене розумна і мудра жінка і це «діло» вона проковтнула.
Весілля в мене було в середу чи п’ятницю. Я зранку прийшов на роботу, відсидів виконком, встав із нього і сказав: «Микола Ярославович, тут мені треба поїхати, я розписуюся». І поїхав. Микола Романюк ледь не впав зі стільця. Це дійсно було на виконкомі. Я бачив, що я вже не вистигаю, бо там вже наречена переживає у мами сидить. Тож я забрав дружину і ми поїхали й розписалися.
Єдине, що було з весільної атрибутики, на цьому наполягла дружина, це фотосесія. Ми поїхали у Воротнів, тоді ще він був не реконструйований, напівстрашний, але там гарна природа. А потім вдвох поїхали в ресторан «Корона Вітовта» повечеряти.
Богдан Коваль (телеведучий):
З моєю коханою Наталкою ми познайомилися на роботі в офісі тому, що працювали разом на «12 каналі». Зараз вона навчається в іншому місті. Але навіть ця відстань насправді лише зміцнила наші стосунки. І саме тому ми вирішили одружитися.
Пропозицію зробив я на Новий рік. Трохи банально, але саме в тому місці, де в той момент хотіла бути Наталка. Це біля ялинки в Львові. Вона абсолютно не очікувала, не знала, що я таке зроблю. Але моє рішення було виважене і до цього я готувався.
Своє весілля я уявляю трішки інакше, звісно, ніж воно буде насправді. Але ми хотіли би щось таке навіть у вигляді кейтерингу – вечірки на відкритому повітрі.
